Вірус, якого немає у довідниках

Сьогодні Максим був особливо задоволений собою. Прийом підходив до кінця. Ввечері на нього чекало любовне побачення, причому Кристина подзвонила першою, і це тішило навіть більше, ніж саме побачення.

Максим працював психотерапевтом і вважав себе знавцем людських душ. Він міг звільнити нещасного від комплексу неповноцінності, міг заспокоїти, надати впевненості, зробити щасливим, зрештою. І все це — лише за допомогою слова. Він умів говорити, міг талановито довести, що біле — це чорне, і тут же так само переконливо довести зворотне. Він умів слухати, при цьому вникати в суть і бачити проблему зсередини. Умів мовчати — причому так, що співрозмовник вивертав душу навиворіт. Умів дивитися і бачити те, чого не бачив ніхто.

Знавець людської психіки й цілитель душ — він вважав себе надлюдиною. Самолюбний і честолюбний, Максим дуже любив свою роботу. Тут він був володарем, магом, доктором, учителем, авторитетом, якому поклонялися, до якого прислухалися, вірили, якому сповідалися. Люди, сподіваючись на його допомогу, цілком віддавалися його владі. Якби він записав, а потім опублікував сповіді нещасних закоханих, покинутих жінок, обдурених чоловіків — усі ці трагедії маленьких людей — це був би бестселер.

У кабінет увійшла відвідувачка. «До чого хороша», — мимоволі подумав Максим, побіжно глянувши на пацієнтку. Висока й струнка, вона була вдягнена з витонченою недбалістю. Густе русяве волосся спадало красивими пасмами. Холодні сині очі й щільно стиснуті губи надавали обличчю пихатого виразу.

«Гордовита постава, неквапливі рухи, упевненість у собі», — Максим з неприхованим інтересом спостерігав за молодою жінкою.

Він витримав паузу, дав їй час зручно вмоститися і став заповнювати анкету. Вероніка, 25 років, незаміжня, біолог.

— Що привело вас до мене? — Максим запитував із неприхованою цікавістю.

— Ненависть, — відповіла вона. — Це єдине почуття, яке я відчуваю в житті. Я ненавиджу суспільство, яке ділиться лише на самців і самок, ватажків і зграю, де замість Біблії діє табель про ранги. Ненавиджу гроші, за які все купується і продається. Ненавиджу людей — ці мішки, набиті тельбухами, — які вважають себе володарями природи. Ці нікчеми, що, набиваючи шлунки різною падаллю, розкладаються вже за життя, а коли помирають — гидко смердять. Вони злягаються одне з одним без розбору, називаючи це то любов’ю, то пристрастю, то сексом. Ненавиджу мистецтво, яке прославляє цю всесвітню хіть, воздвигаючи її на п’єдестал. Ненавиджу життя, у якому все спочатку приречене, і себе — за те, що змушена пройти весь відпущений мені строк. Мені нудно і нецікаво, у мене немає прихильностей і симпатій, немає ніяких емоцій, ніяких почуттів — ні поганих, ні хороших. Я як тінь серед людей, вільна від усіх і від усього. Ненависть. Я в полоні цього почуття. Воно оплутало мене ніби павутиною. Це хвороба — невиліковна й заразна. Коли я дивлюся на квіти — вони в’януть, усе, до чого торкаюся, псується. До мене, як до магніту, притягуються покидьки, мерзотники й відброси суспільства. Екстрасенси, бабки, ворожки, чаклуни — всі безсилі. Я прийшла по допомогу до вас, докторе.

Максим з жахом слухав. Він був зараз не лікарем, а лише людиною, чоловіком, слухачем. Її очі здавалися йому скляними, а сама вона випромінювала такий холод, що він мимоволі здригнувся. Перед ним сидів живий труп у подобі красивої жінки.

Уперше за десять років він не знав, що сказати. Ненависть — хвороба невиліковна. Усі аргументи вивітрилися, він сидів перед нею, ніби загіпнотизований.

— Ви молоді, розумні, красиві, незалежні. Чому вам потрібна допомога?

— Тому що життя за межами життя — це смерть.

Вероніка давно пішла, а Максим усе сидів у розгубленості. Він почав сумніватися в людських цінностях і у своїх здібностях. Йому перехотілося йти на побачення. Він уявив не Кристину, а організм із внутрішніми органами, які щось виділяли й переробляли. Що за наваження?

Він підвівся, підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні, і поглянув на себе збоку. Молодий, привабливий. Темно-русяве волосся і чорні виразні очі — досить рідкісне поєднання. Гарна спортивна фігура — теж рідкість при сидячій роботі. Дорогий, зі смаком підібраний одяг, що вигідно виділяв його серед колег.

Кількість людей у суспільстві перевищує їхню можливість помічати одне одного, а тим більше — розрізняти. А з усіх способів викликати до себе інтерес найефективніший — несхожість. Максим завжди хотів бути не таким, як усі, намагався вирізнитися з натовпу. Нестандартно мислив, віддавав перевагу нетрадиційній медицині. Він ніколи не казав «ми», а тільки «я», ніколи ні з ким себе не ототожнював. Волів бути в опозиції, але не загубитися у загальній масі.

Він хотів бути над людьми, хотів визнання своєї унікальності, особливості, неповторності. Максим виріс без батька і з дитинства відчував комплекс неповноцінності. Найбільше його пригнічувало те, що його батько ніколи не цікавився своїм сином, не хотів бачитися з ним, спілкуватися. Сам же Максим не випускав батька з поля зору і знав, що той живий, займає посаду і живе у своє задоволення. Максиму дуже хотілося довести цьому чоловікові, чиє по батькові й прізвище він носив, що він чогось вартий і без нього. Це була нав’язлива ідея хлопчика, позбавленого чоловічої уваги. Але саме вона допомогла вступити до медінституту і закінчити його з відзнакою. Ця ідея гнала його в бібліотеки, змушуючи пізнавати, поглинати, вбирати знання. Завдяки їй він зробив стрімку кар’єру, змітаючи все на своєму шляху, і вже через кілька років після інституту став спеціалістом і авторитетом у своїй галузі. Він мав широкі зв’язки, свою клієнтуру і приличний капітал.

Стосунки з жінками у нього теж були особливими. Макс ставився до них, як мисливець до дичини. Цікавим був сам процес — він захоплював, збуджував. Будь-які перешкоди й труднощі діяли як стимулятори. Але щойно мета досягалася, він одразу втрачав інтерес до жертви й знаходив нову. Ця гра його сп’янювала, він відчував азарт. Але жодних прихильностей і почуттів він ні до кого не мав. «Справжньому чоловікові» це чуже. Впевнено рухаючись дорогою свого життя, Макс жив за законом «заміни надбань» і «залишення використаного». При цьому він був не таким уже й поганим чоловіком.

Хто міг знати, що сьогоднішній візит стане для нього роковим?

Позбутися ідеології можна лише заразивши нею іншого. Такий закон. Страшний? Але який красивий у виконанні. Вероніка позбулася своєї хвороби, заразивши Максима. Але те, що він захворів, Макс зрозумів не одразу.

Перші симптоми захворювання почали проявлятися тоді, коли він цілком несподівано для себе став помічати у своїх клієнтах лише самі недоліки. Якщо недоліки не впадали в око, він шукав їх і знаходив. Тепер він не намагався заспокоїти і допомогти. Навпаки — майстерно знаходив найболючіше місце і завдавав удару. Страждання людини приводили його в захват, у такі моменти він отримував прилив енергії і відчував справжнє задоволення.

Він став із задоволенням дивитися фільми жахів із убивствами, тортурами, збоченнями. Чим кривавіше було вбивство і витонченіша тортура, тим із більшим інтересом він спостерігав це на відео — а найзвірячіші сцени переглядав по кілька разів.

Все це позначилося на його поведінці. Зазвичай стриманий і доброзичливий, він став конфліктним і нетерпимим. Це не могло залишитися непоміченим для співробітників і сусідів. Усі з подивом спостерігали разючі зміни в ньому.

Максим увесь час перебував у якомусь збуджено-агресивному стані. Психіка не відпочивала навіть уночі — варто було йому забутися тривожним сном, як починали снитися кошмари. Вранці він вставав розбитим і розчарованим. Він уже не обливався холодною водою і не качав м’язи. Ледачо плентався на кухню, заварював міцну каву, автоматично вмивався, голився і їхав на роботу. Нервова напруга починалася вже дорогою в консультацію. Коли його обганяли більш шикарні машини, він сердився й посилав їм навздогін прокльони, а коли це були вітчизняні підержані розвалюхи, він із презирством плювався.

Своїх колег він тепер бачив у зовсім іншому світлі. Заздрісні, корисливі, незадоволені людишки, які свою життя не можуть налагодити, зате інших намагаються навчити бути щасливими — та ще й за гроші.

Потім починався прийом пацієнтів. Тут він уже трохи розряджався. Йому раптом стало жахливо подобатися змушувати людей розкриватися: вони йшли на відвертість і ставали такими беззахисними. Максим навіть не помітив, як став вампіром. Ненависть, злоба, заздрість — це дуже сильні почуття, вони забирають багато енергії. Її треба поповнювати. Як? За рахунок слабких і нещасних.

У нього з’явилася тяга до різних колючок, кактусів і страшних картинок, якими він прикрасив свій кабінет. Ці «твори мистецтва» своєю потворністю і шпичками поглинали енергію відвідувачів і насичували нею господаря кабінету.

У кожної людини є своє «щось». Від нього виходить лише йому властиве біополе — невисловлені думки, приховане ставлення до людей, стан, настрій. Це «щось» приховати й змінити неможливо, бо воно сприймається на підсвідомому рівні.

Люди почали уникати Максима. Поруч із ним було важко, погано, некомфортно. Після спілкування з ним починала боліти голова, зникав апетит, порушувався сон. Пацієнти швидко це помітили й перестали його відвідувати, співробітники стали ігнорувати, а жінки — відмовляти.

Це був удар по самолюбству. Перший такий удар завдала Кристина. Вона вже була в нього в руках, але в останній момент вислизнула, щоб ніколи більше не повернутися. Кристина — симпатична секретарка з офісу навпроти. Досить миленька, але не зіпсована ні особливою увагою чоловіків, ні благополуччям, що обіцяло легку перемогу.

Він запрошував її в ресторан, був дуже люб’язним і дотепним, але не нав’язливим і не агресивним. Періодично дзвонив, ненадовго зникав. На день народження послав їй кошик квітів і терпляче чекав свого часу.

Кристина була закохана в нього й давно була готова сказати «так», тим більше що душею давно належала тільки йому. Він займав усі її думки, мрії, сни. Вона пишалася і захоплювалася своїм героєм. Кожна зустріч була святом, і Кристина потім довго перебирала в пам’яті всі фрази, жести, погляди. Коли він зникав і не дзвонив, жінка дуже страждала. Для неї все було серйозно, вона хотіла пов’язати своє життя з цією людиною.

Рибка ковтнула наживку, але зірвалася з гачка. Вона вже приїхала до нього, але у фізичній близькості відмовила. Максим губився в здогадах: чому?

Коли вона приїхала до Максима, то дуже здивувалася змінам, які сталися з ним. По-перше — його зовнішність: виснажене обличчя, якийсь гарячковий блиск в очах і злість, яку можна було відчути фізично. Із сарказмом і ненавистю він говорив про друзів і співробітників. Кристина жахнулася. Ні, це не той чарівний і симпатичний чоловік, якого вона любила. Перед нею було чудовисько, що зняло маску. Кристина хотіла тікати і ніколи більше не зустрічатися з цією людиною. Її почало тіпати, розболілася голова, і вона поїхала. Назавжди.

Максим залишився один у порожній квартирі. Він відчував обурення й злість, розчарування й спустошеність. Того вечора він уперше напився. «Зелений змій» приніс полегшення. Відтоді він почав пити.

Ненависть уже заповнила його цілком і полізла назовні. Вона проявлялася в усьому: у похмурому погляді, у жорстких складках, що з’явилися навколо рота, навіть у якомусь особливому запаху, який він тепер випромінював.

Люди стали уникати його, він приносив нещастя. Де б він не з’являвся — обов’язково щось траплялося. Можливо, внутрішня агресія так проявлялася? Максим звільнився з роботи, було безглуздо сидіти весь день у очікуванні пацієнтів, які обходили його стороною. У консультації ходили чутки, що на Максима навели порчу. Хтось співчував, хтось зловтішався.

Дні тягнулися нескінченно довго, лише горілка — подруга й порадниця — скрашувала його самотність. Але спиртне діяло лише як місцева анестезія: коли його дія минає — стає ще болючіше. Життя ставало тягарем. Йому виповнилося 33 роки. Ніхто не згадав, не захотів привітати, телефон мовчав увесь день.

На нього війнуло крижаним холодом самотності. Навколо безліч людей, а покликати нікого. І він дізнався, що зв’язки рвуться одразу ж, як тільки людина з «потрібної» стає «непотрібною», що поважають лише доти, доки ти при справі і при грошах, а мертвого лева копають навіть зайці.

Уночі йому приснився страшний сон. Людина спіткнулася і полетіла в яму. Він летів у непроглядній темряві і гадав, що летить до небес. Максим спостерігав збоку і думав, сказати падаючому правду чи ні — як раптом зрозумів, що цей нещасний — він сам. У жаху Максим прокинувся і підскочив. Серце скажено калатало, лоб вкрився холодним потом, у голові був хаос. Він сидів у темряві сам із собою і намагався міркувати. Усі неприємності, горе, невдачі поступово вишикувалися в ряд. Ця проклята жінка!

«Я захворів дивною хворобою, якої немає ні в одному медичному довіднику, хоча нею хворіє значна частина людства. Це й літератори, які пишуть трилери, і кінематографісти, які за цими трилерами знімають фільми жахів, і глядачі, які щоденно «їдять» цю гидоту. Це й дивні людиноподібні істоти, які заради особистої користі та миттєвої вигоди знищують і труять природу. Це й найманці, які з легкістю вбивають за грошову винагороду. І “жерці” від медицини, які чинять огидні службові злочини, приносячи хворих і власну честь у жертву гордині та жадібності. Моральна зараза викликає цілі епідемії, вражає міста і країни, не щадячи нікого. Ця хвороба руйнує емоційне життя, позбавляє прив’язаностей і людських цінностей. Вона робить людей роботами, заведениими за однією програмою, позбавляє спокою і щастя. Чому ж учені й медики не б’ють на сполох? Адже потрібен імунітет проти цієї зарази, інакше ми всі загинемо в пеклі ненависті й насильства.

Собі ж допомогти я можу тільки сам. Видно, прийшов час віддавати борги і платити справжню ціну за сльози покинутих жінок, за ненароджених дітей, за бажання бути надлюдиною».

Криза в перекладі з грецької — момент істини. У медицині це своєрідний поєдинок, коли в вирішальній сутичці борються хвороба і особистість. Хто кого. Тієї ночі Максим пережив кризу.

Усе, що він вважав незмінним, стало відносним. Не хотілося більше нікому нічого доводити, хотілося просто жити. Спокійно засинати і легко прокидатися, бачити красиві сни і радіти новому дню. Хотілося стати потрібним і корисним. Закохатися і здуріти. Хотілося народити сина і дати йому все те, чого позбавив його батько. Йому раптом до болю захотілося просто людського щастя. Криза минула.

Прийшла весна. Бліді, знесилені довгою зимою та авітамінозом люди висипали на вулиці. Усім хотілося свіжого бадьорого повітря, сонця, тепла. Птахи весело сповіщали про прихід найкращої пори року.

Максим теж був серед натовпу, він брів містом і оживав. У калюжі весело плескався горобець. «Непримітність теж може бути красивою». Малюк, що сидів у візочку, смішно мружився, дивлячись на сонце. «Який він чистий, ще не встиг нічого поганого ні зробити, ні подумати. І який беззахисний у цьому жорстокому світі». Кожен бачить у будь-якій речі лише те, що хоче бачити. Якщо дивитися під ноги — можна бачити лише бруд, а варто підняти погляд — там сонце, небо, веселка.

Чому ми завжди цінуємо життя лише після тяжкої хвороби?

Та тому що без хвороби не можна оцінити здоров’я, без зла не було б тих поступок, жертв і подарунків, без яких любов, краса й делікатність не можуть виразити себе. А оскільки душі вільні, вони вільні вибирати між кращим і гіршим, вищим і нижчим, творчим і руйнівним. Кожному своє.